Спогади хорольців про голодомор 1932-1933 років

22 листопада 2014 року українці вшановують пам'ять жертв голодоморів.

Всі, хто це пережив голод 1932-1933 років, згадують особливу моторошну тишу над приреченими селами. У людей не було сил оплакувати своїх мертвих.

Свідки стверджують, що в самий пік голоду, весною 1933 року, не співали солов`ї. А ті, хто розповідає про пережите, й досі говорять неголосно. І через те, що звикли десятиліттями ховати ці спогади від чужих вух, і просто тому, що це не мітинговий рівень пам`яті.
Проведені сталінським режимом злочинними методами розкуркулювання і колективізація, грабіжницьке відбирання зерна як у селян-одноосібників, так і в колгоспників призвели в селах України до масового лютого голоду в 1932-1933 р.р.- За безроздільного панування влади, яка називала себе народною, на родючій землі, без війни, моровиці чи стихійного лиха мільйонами помирали хлібороби. То був відвертий геноцид українського селянства, акція, за жорстокістю й розмахом яку можна порівняти хіба що з гітлерівськими злочинами проти людства.  Особливо вражає те, що ця масова розправа була здійснена проти народу своєї країни.
І, на жаль, здійснювалася вона здебільшого нашими ж людьми, часто односельцями, засліпленими класовою злістю і ненавистю. Слід зазначити, що місцеву радянську владу того часу в Березняках уособлював Мірошниченко Кузьма Максимович. У1931-1933 р.р.- він був головою сільради в Мусіївці, а в 1933-1934 р.р. - у Березняках. Секретарем Березняківської сільради в 1933-1934 р.р. працював Сірик Степан Гаврилович. За те, що творилося тоді в селах, несуть відповідальність і вони.
Тривалий час комуністична влада забороняла будь-яку згадку про ті страшні події. Нині відкривається жахлива правда. Кожен факт, кожне народне свідчення має бути збережене в пам'яті поколінь. Ось деякі спогади про апокаліпсис голодомору :
Ольга Олексіївна Сацька, 1897 року народження, розповідала. Коли почався голод, то їй було 36 років, мала вона четверо дітей. Від недоїдання померло троє дівчаток. Найстаршій Марусі було 11 років, Прісі - 8 років, а найменшій, Галі - 4 роки. Свекор Михайло теж помер. Прогодувалися тільки тим, цо зарізали лошицю та їли її м'ясо. А так би вимерли всі. Ольга Олексіївна трималася на ногах до останнього дня. Возила дітям рогіз, а дівчатка, коли були ще живі, то рвали бур'янець, цвіт липи. Жінка ходила з ними до Саньки-"поліцайки", як прозивали одну з сільських активісток. Полола їй город, за що господарка годувала вранці, в обід та ввечері: варила куліш із полови, а потім вливала в нього сире молоко. Якщо ж в обід хтось із працюючих їв великою ложкою, то ввечері "поліцайка" давала меншу. Там же, на роботі, застала Ольгу Олексіївну звістка про смерть її найменшої донечки Галі. У чоловіка, Григорія, попухли ноги, навіть вода з них текла...
Смальцю чи олії не було взагалі, а якщо доводилося щось смажити, то Ольга Олексіївна натирала сковороду воском. Взимку нічим було топити.
Щоб хоч трохи нагріти в хаті однієї дуже морозної ночі, довелося порубати ткацький верстат.
У сім'ї Ольги Олексіївни бригада сільських активістів забрала весь хліб -12 мішків пшениці та тільну корову. Коли прийшли викачувати хліб, то запитали; "Де хазяїн?" Ольга Олексіївна відповіла, що його немає, а за цю відповідь її оштрафували на 50 карбованців. Жінки- "поліцайки" ходили по хатах і перекидали в печах горщики з борщем, щоб діти були голодними. У свекра Ольги Олексіївни була четверть десятини землі, і за це його вважали куркулем.
У1933 р. вступила жінка в колгосп. А оскільки свого хліба не було, то щоб прогодувати дітей, Ольга Олексіївна ходила збирати колоски аж під хутір Хвицьке, наймалася жати "за 10-й сніп": 9 снопів господареві, а десятий-собі
...Вмирало дуже багато людей. Бувало, що до однієї ями клали по 60 душ. Коли помирала старша донечка Маруся, то попросила: "Мамо! Як я помру, то не кладіть мені нового платочка, а виміняйте на нього щось поїсти сестричкам".

(Зі спогадів Ольги Олексіївни Сацької)
Люди пухнуть з голоду. Діти жалібно просять їсти, дивлячись на цей світ затухаючими очима. Люди падають прямо на дорозі і так, не піднявшись, помирають. Скільки тоді люду померло - ніхто не знає. Запам'яталося: по селу їде підвода, і на неї складають померлих людей, і навіть тих, хто ще живий. На благання живих-різкий окрик:
- А що я за тобою завтра приїжджатиму?! Ти й так умреш!
Тіла ще живих скидали до спільної ями. Кому вдавалося - той вибирався з неї, (яму не загортали до заповнення), але таких були одиниці.
...У хатах пустка. Діти плачуть - хочуть їсти. Люди, крадучись, смерком ідуть на поля рвати колоски. Та якщо спіймають - роки тюрми за кілька колосків. Краще не згадувати ті жахливі часи...
(Спогади Волювач Софії Григорівни)
...Я жив сам із меншими братами. Середньому було тринадцять, а меншому - сім років. Хліба не було, їли навіть сиру кукурудзу, або ж варили чи пекли з неї хліб. А було таке, що варили гречку. Одного разу дуже захотілося галушок, то ми покидали туди гречку, а коли вони зварилися, то не впізнали, що воно таке, гречка розварилася і все перетворилося на глевку масу. Та все одно їли, бо не мали чого іншого. І це було святом. Ще кидали у хліб, як пекли, гречану полову, через що він був дуже-дуже гіркий.
Коли хто-небудь винесе шматок конини продавать, то пильно стереже, бо можуть підбігти, вхопити і тікати.
Пуд пшениці, жита коштував 200 рублів. А в кого була корова і її продавали, то брали шість пудів хліба. Були такі, хто спромігся тримати корову та ще й теля. То ті були з молоком. Солі не було, її можна було виміняти за курку. Давали 2 стакани.
У нашому селі жив Чорнявський Олександр, це батько Чорнявського Івана Олександровича. Він і звозив померлих на кладовище возом. Був такий випадок: одна баба була ще жива. Він зайшов до неї в хату, а вона лежить, ледь дише, попросила; "Залиш мене вдома. Може, я ще житиму". Він відповів: "Все одно завтра вмреш!" І забрав... Звозили усіх на кладовище. Була викопана велика яма, і туди скидали всіх підряд - і мертвих, і живих...
А перед голодовкою, восени раз по раз по дворах ходили активісти. Переривали усе подвір'я, навіть половиці в хаті знімали. Забирали не тільки хліб, а й сушені яблука та груші Бувало, що й судили за схований хліб. Одяг, взуття коштували тоді дуже дорого: поганенький костюм - 500 рублів. Ходили у полотняному одязі. Святкові штани були із простого ситцю.

(Спогади  Масюренка Петра Максимовича)
Голодний тридцять третій увійшов у мою пам'ять як найстрашніший і найжахливіший рік. Я жила з мамою, бабусею і дідусем, який в минулому був червоним партизаном. Було, піду потай в поле, нажну колосків, принесу додолу, ми посушимо їх у печі, та й печемо млинці. Їли макуху, але й вона була не у всіх. Також збирали гриби, сушили і їли.
Голодовка почалася із колективізації. Коли почали створювати колгоспи, то люди не хотіли до них іти. А були такі що записалися, хоч і мало. То з них створювали "буксирні бригади", які нишпорили по дворах і відбирали будь-яке зерно. І навіть квасолю. Ходили із залізними щупами, розвалювали печі і припічки, довбали горище й долівку. Ширяли щупами під хатою і сараями, на городі. А коли знаходили хліб, то дуже били. А ще, бувало, активісти руйнували дах, зовсім валяли хату. Забирали не тільки хліб, а й одяг. І не тільки той, що в скринях, а й стягали з людей серед білого дня. Навіть дітей роздягали і викидали голих на мороз. Свої ж люди, а таке витворяли, що страшно згадувати... Хліб був, а навмисно зробили голодовку. І померло дуже багато людей у селі

(Спогади  Бурлаки Харитини Максимівни)
Доповнення Василя Дяція. Але не варто думати, що всі люди так покірно та тихо гинули. Наруга, садистські знущання, які витворяли над селянами радянські органи, місцеві партійні, радянські і комсомольські активісти, у багатьох викликали спротив, прагнення боротися із злодійством. Були такі непокірні і в Березняках. Про це свідчать деякі із справ, що зберігаються в архіві Полтавського обласного управління Служби безпеки України.
Одна з них повідала про Івана Сергійовича Сацького. Він народився у 1896 р. Був заможним селянином. У 1918-1919 рр. брав діяльну участь у роботі Спілки хліборобів, потім - у антибільшовицькому повстанському загоні. За активне протистояння колективізації 1932 р.- був заарештований і засуджений до розстрілу. Потім цей вирок пом'якшили: дали 10 років ув'язнення. Через рік він утік з концтабору, переховувався. 1934 р. Івана Сергійовича вистежили, схопили. Але він знову зумів утекти. Повернувся в 1935 р., жив у Покровській Багачці. І теж не корився, відверто говорив односельцям про злочинні дії влади.
У вересні  1937  р. його арештували, і Особлива трійка при УНКВС Харківської області засудила до розстрілу, і у листопада того року вирок було виконано.
Таким же непокірним був і його брат Микола Сергійович Сацький, 1908 р. народження. Він рішуче відмовлявся вступати в колгосп і агітував за це й інших, висловлював рішуче обурення діями влади, яка забирала хліб у селян. 29 листопада 1932 р. його арешту-вали і присудили три роки заслання на Півночі. Таку ж міру покарання одержав за антирадянську пропаганду і агітацію Григорій Дмитрович Толошний, 1897 року народження.
За непокору владі поневірянь і арештів у 1932-1933 рр. зазнали також березняківці Толошний Василь Дмитрович, 1891 р.н., Захар Леонтійович Демченко, 1891 р. н., Михайло Іванович Пуденко, 1902р.н., Дмитро Сергійович Хоменко, 1889 р. н, Федір Миколайович Винниченко 1888р.н., Потап Васильович Бакаєнко, 1894 р.н., Федір Якович Синягівський, 1890 р.н., Іван Петрович Черевко, 1905р.н, Василь Максимович Семенець, 1901 р.н., Дмитро Васильович Гусинський, 1896р.н., Яків Корнійович Кириленко, 1882 р.н., Микола Степанович Головань, 1895 р.н., Степан Федорович Кузуб, 1887 р.н, Григорій Андрійович Гусинський, 1907 р.н., Береза Іван Мефодійович, 1906  р.н., Похвала Іван Миколайович, 1892 р.н., Костянтин Ярошевський.
У "Національній книзі пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні Полтавська область " (м. Полтава, "Оріяна", 2008 р.) зазначено, що в Березняках у ті трагічні роки від голодної смерті загинуло 90 жителів. Але встановлені імена тільки двох із них - Охріменко Домахи, матері двох дітей, і Хоменко Марфи Іванівни. А на території нинішнього Хорольського району число жертв Голодомору вказано3138 чоловік
За різними оцінками, голодомор 1932-1933 рр. забрав життя від 3-5 млн. українців, хоча окремі дослідники називають цифру 7-9 млн. чоловік.

http://horol.adm-pl.gov.ua