Минулого понеділка, 12 січня, відзначила свій сторічний ювілейний день народження жителька м. Хорол Ганна Михайлівна Бойко. Її життя – це низка подій, непростих, а подекуди – і вражаючих, які тісно переплелися з долями односельців, історією рідного краю.А того святкового дня як для Ганни Михайлівни, так і для її рідних – родини Чередників: доньки Лідії Іллівни, зятя Анатолія Івановича та всієї родини, до них, серед інших гостей – рідних, друзів, знайомих, завітали голова Хорольської районної ради Юлія Вікторівна Бойко, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) послуг Хорольської районної адміністрації Микола Іванович Лиманець, міський голова Ігор Володимирович Свириденко, відповідальний секретар президії ради районної Організації ветеранів України Хорольському районі Людмила Володимирівна Шабала, пенсіонер, колишній методист Хорольського районного будинку культури Ніна Сопільняк. Вони висловили найкращі слова найкращих побажань, поваги та вдячності ювілярці. Голова районної ради Ю.В. Бойко вручила Ганні Михайлівні вітальну адресу, а міський голова І.В. Свириденко – квіти. Адже вона, як пізніше пригадували в розмові, сьогодні залишається єдиною жителькою міста, котра відзначила свій столітній день народження.
Народилася Ганна Михайлівна в звичайній багатодітній селянській родині 12 січня 1915 року в селі Котуржиха. Непросто довелося її батькам, Явдосі Миколаївні та Михайлу Гавриловичу. Відпочатку, разом з батьками, родина нараховувала дванадцять членів сімї. З них - десять дітей. Та подальші події внесли темний смуток у їх душі, бо, після наступних подій, голоду та голодомору, п’ять своїх дітей батьки благословили у вічному сні. І такого лиха зазнала далеко не одна їхня бага-тодітна родина. Непросто й далі довелося жити, скитатися по хатах та затінках після так званого «розкуркулення».
Коли Ганні Михайлівні виповнилось двадцяти років, ще до Великої Вітчизняної війни, вийшла заміж. Того часу хоч і було непросто жити на своїй землі, та про те життя стало тим дороговказом, невиразною цінністю, котре надихало, давало сили жити й працювати з надією на добре майбутнє своїм дітям. Вона народила двох дітей - синів. Проте їм не судилося не дожили до свого повноліття. Чоловік загинув на війні… Сьогодні, здавалося б, коли на долю молодої дівчини, жінки, матері ще з дитинства випало стільки скорботи, смутку… Як жити далі? Де знаходити розраду й оптимізм, віру у завтрашній день? Але ж вона не опустила руки, не здалася.
Після окупації, звільнення від коричневої чуми, Ганна Михайлівна деякий час працювала у колгоспі ланковою. Вийшла заміж і народила доньку, яку назвала Лідою. Пізніше, і аж до виходу на заслужений відпочинок, продовжувала віддавала всі свої сили та здібності, трудячись на підсобному господарстві свинаркою, дояркою, фуражиром, на інших посадах. Згодом працювала санітаркою та нянею, доглядаючи дітей з особливими потребами та людей похилого віку у Хорольському будинку-інтернаті.
Ганна Михайлівна завжди у роботі та спілкуванні була цілеспрямованою, добросовісною, працелюбною. Хай би за яку справу не бралася – можна бути впевнений, що вона доведе її до кінця щоякнайкраще. Так склалося, що на заслужений відпочинок остаточно у сімдесят вісім років. Але навіть цей поважний для бага-тьох із нас вік не став для Ганни Михайлівни перешкодою для її життєрадісності, працелюбності. Завжди була рада допомогти рідним, близьким, знайомим. Довгий час тримала домашнє господарство, дбайливо доглядала і власну городину. А ще - ходила на ринок торгувати. Скажімо так, не стільки, щоб продати чи заробити там якусь копійку за власними руками вирощене, скільки отримати гарне і добродуш-не спілкування зі своїми давніми знайомими.
І лише віднедавна здоров’я стало підводити Ганну Михайлівну. Проте вона не залишається сама, не позбавлена уваги, піклування, любові рідних їй людей. Про неї дбають її донька Лідія Іллівна та зять Анатолій Іванович. Ганна Михайлівна має люблячих онуків – Тетяну та Володимира, трьох правнуків: Анастасію, Михайла та Олександра. Вони, поряд з батьками, навідують свою бабусю, турбуються про неї. Та й не тільки. Ось уже стільки підтримують в гарному стані й домівку, звідкіля, можна сказати, не вибу-ває золота радість дитинства, любові та поваги до своєї бабусі.
