Патріотизм Ганни Григорівни Дацій

  12 грудня, подякою райради та райдержадміністрації відзначено пенсіонерку, жительку села Березняки Ганну Григорівну Дацій, яка підтримала наших військових коштами на загальну суму у сім тисяч гривень. На жаль, за станом здоров’я Ганна Григорівна не змогла приїздити до райцентру. Тому голова районної ради Ю.В. Бойко особисто відвідала і вручила, разом з квітами словами вдячності та побажаннями цю нагороду.

Народилася Ганна Григорівна 27 березня 1937 року в селі Березняки. Із самого малечку довелося зазнати лиха, і воно закарбувалося в пам’яті на все життя: непрості роки дитинства під час німецької окупації, а згодом, після визволення, – не менш тяжчі повоєнної відбудови… Вона про той час багато пам’ятає і розповідає, наче це було вчора, - своє голодне і босоноге дитинство. Єдине, що радувало й давало надію – війна вже закінчилася. Більше не буде страху перед завтрашнім днем, пострілів, вибухів, смертей.

  1946 рік виявився засушливим, неврожайним. Наступний же, 1947-й – голодним. Люди тяжко працювали на трудодні, який тоді мав кошт у 200 грамів хліба і тридцять копійок грошей. А люди жили надією. Зранку, вдосвіта йшли на роботу й з темрявою поверталися. «З піснею йшли додому, - згадує Ганна Григорівна. – Сьогодні такого вже давно немає». І вони не скаржилися, коли доводилося своєю худобою обробляти колгоспні поля чи працювати по вісім чи десять годин.

 Тихо згадує Ганна Григорівна слова мами, коли вона розповідала про часи так званої хлібозаготівлі… Пригадує випадок, коли одного разу до них прийшла юрба молодиків одбирати добро. Але ж, як і в інших, так і в них давно вже вітер «гуляв по хаті». Добре пригадує чужого чоловіка у темній шкірянці. Побачивши то все, він мовчки вийшов. Та інші, що були з ним і прислужували, місцеві, забрали навіть кілька останніх гарбузів, котрі ще залишалися стояти біля порога хати.

  - Сумно навіть зараз, через скільки років, пригадувати таке, - промовляє Г.Г. Дацій, розуміти, що свої люди готові на велике зло, аніж то навіть чужинці. І, якщо в 1947 році голод був викликаний неврожаєм, то 30-ті роки – відбувалося планомірне винищення українського народу самим нелюдським способом – створенням штучного голодомору.

  Бідно жили. Відходи від перемолоту давали на трудодні, то й з того і пекли хліб. Все ж то краще, ніж нічого. Жити мали, ростити дітей. Тримали домашнє господарство. Батьки встануть ще вдосвіта, та й на роботу, а я з братом бралася порати домашнє господарство…

  У школу ходили в обмотках. Таких, як солдати у війну. Раніше ми не задумувались над тим. Згодом же, важко навіть стало й уявити, в яких умовах вони воювали, якою ціною виборювали нашу Перемогу. Тепер же… Часи дуже змінилися. Ми вже не пам’ятаємо, коли хліб коштував набагато більше, ніж за нього платили.

  Після школи я вивчилась на фельдшера. Почали з братом самотужки будувати хату. Возили самі пісок, глину. І одного такого разу, мені тоді було за двадцять шість років, перебуваючи біля високого схилу глиняного кар’єру, його великий кусок відколовся й привалив мене. Намагалася кричати, тільки мене ніхто не чув. Пам’ятаю темряву й задуху. Думки роїлися в голові. Страх… Відчай… Знову і знову намагалася кричати, хоч якось відгукуватись. Та все - марно. Майже змирилась зі своєю злою долею, як десь зверху до мене став долинати якийсь шум. То мій брат та хтось ще із села лопатами почали відкопували мене… Після того трагічного випадку я стала інвалідом. Мені дали другу групу інвалідності й призначили пенсію. Тож і жила якось так далі, працювала в колгоспі, порала вдома господарство.

  Серед іншого, під час розмови з Ганною Григорівною, голова райради Ю.В. Бойко також поцікавилася, чому вона, жителька села, пенсіонерка вирішила перерахувати таку значну суму коштів для жителя району на підтримку наших військових. У відповідь Ганна Григорівна сказала: «Я просто патріот свого народу. Ніхто не просив нас у дитинстві допомагати солдатам під час Великої Вітчизняної. А ми, малеча, ділилися з ними останнім куском хліба, бо розуміли – вони боронять нашу землю. А щодо грошей, - селянам ніколи не було легко. Я все своє життя тяжко працювала, а натомість отримувала копійки. Сьогодні, коли Україну знову хочуть поневолити, поставити на коліна, не можу стояти осторонь. Ці кошти потрібні нашим солдатам, захисникам, які відстоюють всіх нас, нашу свободу, незалежність, державність. Іншого шляху в України немає».

  Чимало спогадів, непростих для нас сьогоднішніх згадувала під час розмови з головою районної ради Ганна Григорівна. Сама вона з гордістю сказала: «Я патріот свого народу». Ці слова не потребують коментарів. Раніше, після аварії на Чорнобильській АЕС, дала прихисток у себе одній із родин зони ураження. І зараз її вчинок – це щира, людська турбота й співпереживання за нас всіх, за народ, за Україну.

  Ганна Григорівна ненароком обмовилась, що лише кілька років тому, у своєму господарстві порала двох корів. Це непроста і нелегка праця. Цього року вона відсвяткувала свій семидесяти семирічний свій день народження. Тож, побажаємо Ганні Григорівні добра, здоров’я, благополуччя, мирного неба, довгих років життя.

* * *

  Цього дня голова районної ради Ю.В. Бойко також зустрілась і мала розмову із Березняківським сільським головою В.М. Рештою. Вони відвідали об’єкти соціальної сфери села. Зокрема, побували у місцевій амбулаторії загальної практики сімейної медицини та поштовому відділенні. Обговорили шляхи вирішення деяких проблемних питань. Адже їх у Березняках вистачає. І, чи не в першу чергу, через значну віддаленість сільської ради від райцентру.